Франсіско «Пако» Урондо. Моя кохана земле

Моя кохана земле
 
Настав час втрачати
невинність, це
заціпеніння істот, які досі
не спромоглися взяти на себе
відповідальність за пам’ять
світу, до якого щойно народилися.
 
Але ми, чоловіки
уже дорослі, можемо забувати, ми
чудово знаємо, що маємо
робити, щоб уразити
теперішнє, щоб зруйнувати його.
 
Тут ні в кого
немає права відволікатися,
боятися, заїкатися
від обурення, йойкати з подиву.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франсіско «Пако» Урондо. Істина — єдина реальність

Істина — єдина реальність
 
По той бік ґрат — реальність, по
цей бік — також
реальність; єдина нереальна
річ — це ґрати; свобода реальна, хоча й незрозуміло,
належить вона до світу живих,
світу мертвих, світу
фантазій чи світу чування, світу експлуатації чи 

      виробництва.
Мрії є мріями; спогади, це
тіло, той келих вина, кохання та
його слабкості, звісно ж, є
частиною реальности; постріл уночі,
у чоло цих братів, цих дітей, ці нереальні крики 

   реального болю тих, кого катують у вічному та 

   зловісному ангелусі в поліцейській бригаді,
будь-якій,
є частиною пам’яті, вони не обов’язково 

   відображають сьогодення, але вони належать 

   реальності. Єдина очевидна річ —
це ґрати, які ділять небо на квадрати, пісня
загублена в’язня, злодія чи комбатанта, голос
розстріляний, що воскрес на третій день у 

   безмежному польоті, що вкриває Патагонію,
бо масові вбивства, спокута належать до реальності, як
обережна надія пороху, невинності
літа: вони є реальністю, як мужність і одужання
від страху, те повітря, яке відмовляється повертатися 

   після небезпеки,
як наміри цілого народу, що йде до перемоги
або до смерти, який спотикається, який вчиться 

   захищатися, рятувати своє, свою реальність.
Хоча іноді це може здаватися брехнею, єдина
брехня — то навіть не зрада, то
просто ґрати, які не належать до реальності.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
                                                                      В’язниця «Війя Девото», квітень 1973